НАТАЛЬЯ СИДОРАК

Отой давно забутий полустанок...

Отой давно забутий полустанок,
Де він їй дарував своє тепло...
Її так зелено-глибокі очі...
І де нікого більше не було,
Лиш він, вона і довгі-довгі ночі...

В траві біліло тіло молоде,
І пахло сіно, зрошене росою,
І в місячному сяйві де-не-де
Поблискувало, ніби золоте,
Її волосся, стягнуте косою...

Він так жадав її, він лиш для неї жив,
Він нею дихав, він горів душею...
О, як він обіймав, як він любив,
Як він моливсь за неї, як просив...
Як мріяв він про донечку від неї...

На тім давно забутім полустанку
Біліють знов ромашки у траві,
Знов пахне сіно, Чутно солов’їв...
І він сидить... І плаче, обійнявши,
Холодний камінь на сирій землі...

08/2004

© Copyright: Наталья Сидорак, 2004